Матеріали засідання №2 методичного об`єднання вихователів ЗДО
Підвищення рухової активності дошкільників засобами народних ігор.
(Консультація)
Підготувала:
Чорновус І.В.
вихователь Уїздецького ЗДО «Бджілка»
У дошкільному віці закладаються основи здоров'я, виховуються основні риси особистості людини. Сім'я, дошкільні заклади мають створити сприятливі умови для оптимального фізичного розвитку дитини, отримання знань про людський організм, опанування санітар-но-гігієнічних навичок. Дитина повинна поступово вчитися бути творцем досконалості свого тіла, здоров'я. Міцне здоров'я є запорукою розвитку дитини в інших особистісних аспектах. На цій особливості наголошує народна мудрість: «У здоровому тілі — здоровий дух», — стверджували в античні часи; «Нема щастя без здоров'я», — гласить українське прислів'я.
Фізичне виховання дітей дошкільного віку — систематичний вплив на організм дитини з метою його морфологічного і функціонального вдосконалення, зміцнення здоров'я, формування рухових навичок і фізичних якостей.
У перші шість-сім років фізичне виховання є основою всебічного розвитку дитини.
Народна гра – природний супутник життя дитини, джерело радісних емоцій, криниця знань, естафета традицій поколінь, могутній засіб виховного впливу. У ній яскраво виражаються спосіб життя людей, їхній побут, праця, бажання оволодіти мудрістю, красою, бути сильним, спритним, вольовим, уміти досягати мети. Тож не випадково видатні педагоги закликали збирати й описувати народні ігри, щоб донести до майбутніх поколінь колорит звичаїв, оригінальність національного самовираження, своєрідність мови.
В умовах сучасного соціально-культурного життя України одним із ключових напрямів удосконалення суспільства стало духовне відродження народних традицій. Стосується це насамперед такого феномену як виховання, котре здавна базувалось на народних традиціях. Усі спроби створити універсальний взірець виховання (стосується це і українського народу), а саме інтернаціоналізувати його, не витримали випробування часом, доводячи тим самим істинність національного виховання. Багато в чому воно базується на народних іграх.
На сьогоднішній день введення народних ігор передбачене у Концепції дошкільного виховання в Україні у змісті і засобах національного виховання, а також у програмі «Українське дошкілля » (укладачі О. Дідух та о. Білан) у розділі «Рідний край», програма виховання і навчання дітей від двох до семи років «Дитина».
Гра є важливим засобом виховання, який доступний кожному, має тісний зв’язок з життям. Граючись, дитина пізнає світ, навчається спілкування з іншими, виконує побутові дії, фантазує. Для маленької дитини гра – це життя.
К.Д. Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими.
У всіх народів світу дитячим іграм і забавам відводилось у педагогіці почесне місце, їх вважають цінним надбанням народу.
Творцем національних рухливих ігор є сам народ. Він завжди виступає вихователем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру (Г.С. Сковорода, К.Д. Ушинський). Тому національні рухливі ігри кожного народу своєрідні, неповторні й унікальні. Ці ігри відображають світогляд народу, його морально-етичні й естетичні принципи, багатовіковий досвід виховання підростаючого покоління.
Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов'язані з хліборобською та землеробською працею.
З допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри розвивають і математичні здібності (класики, деркач, цурка, клітка та ін.).
Переважна більшість «абеткових істин дитинства» народжувалась у середовищі простого народу й виконувала певні функції людського співжиття. Ігри відкривали дітям живу історію свого народу, вчили любити народних героїв і ненавидіти кривдників.
Гра досить рано входить у життя дітей - уже на першому році життя. Народна гра є ефективним засобом виховання в будь-якому віці.
Добираючи гру, слід враховувати вік дітей, чітко визначати мету кожної гри. З дітьми раннього віку (перший, другий рік життя) використовують переважно індивідуальні ігри - забавлянки (чи з двома-трьома дітьми). Наприклад, з дітьми другого року життя розігрується (індивідуально) українська народна гра - забавлянка «Горошок».
З дітьми третього року життя народні ігри можна проводити на прогулянці з невеликою групою в 5-6 чоловік. Текст слів в іграх простий, це переважно заклички: «Дощику-дощику», «Вода холодная», «Вийди, вийди сонечко».
У другій молодшій групі (четвертий рік життя) дітям доступні рухливіші хороводні ігри: «Курочка-чубарочка», «Кізонька», «Де ж наші ручки?», «Качечка».
Дітям п'ятого року життя доступні й складніші хороводні ігри з текстом для співу: «Галя по садочку ходила...», «Калина», «Я лисичка, я сестричка», «Ой у перепілки...», «Жили у бабусі...».До першої групи належать рухливі ігри з текстом-діалогом: «Кози», «Панас», «Чорне - біле», «Гуси», «У гусей», «Жмурки», «Квочка», «Крук», «Сірий кіт», «Залізний ключ» та ін. Наприклад, гра «Жмурки».До другої групи належать хороводні ігри зі співом. Текст цих ігор ознайомлює дітей з трудовими процесами, із звичаями українського народу. Це такі ігри, як «Соловейко-сватку», «А ми просо сіяли, сіяли...», «Мак», «Задумала бабусенька» та ін.
Жива гра дає дитині можливість насолоджуватись вільним проявом своїх фізичних і духовних сил. В.О. Сухомлинський порівнював гру з «величезним світлим вікном, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлющий потік уявлень, понять про навколишній світ». Будучи важливим засобом надбання і передачі соціального досвіду, народні ігри повинні увійти сьогодні у всі сфери виховної роботи, емоційно збагачуючи особистість, викликаючи потребу до творчої діяльності та підвищення фізичної працездатності.
Національні рухливі ігри створюють найкращі умови для формування та удосконалення рухових умінь і навичок, сприяють розвитку тілесних і духовних сил, виховують позитивні риси характеру.
Отже, народна гра –є елементом національної культури, що оздоровлює побут дітей, урізноманітнює дозвілля, збагачує його зміст,це не тільки активний рух і весела розвага. Це змога для кожного малюка реалізувати власне «Я» і заразом відчути себе учасником спільних дій. Не виконавцем, а саме активним учасником! Тому педагог має бути особливо уважним до того, що саме цікавить дітей, які вони висловлюють зауваження та пропозиції.
В Україні найпопулярнішими були різноманітні іграшки, що відтворювали предмети домашнього вжитку та знаряддя праці: ляльки, дудочки, сопілки з верби, калини, ліщини, очерету. Обізнаний із побутом і культурою українського народу, вихователь зможе значно збагатити сюжети дитячих ігор елементами етнографії й різноманітними предметами національної атрибутики. Останнім часом у практиці дошкільних закладів та шкіл виявляється загальна тенденція підвищення інтересу до ігор як фактора покращення виховання підростаючого покоління, емоційної розрядки й активного відпочинку, формування здорового способу життя й підвищення ефективності навчально-виховного процесу з фізичної культури.
Багатющий ігровий матеріал, створений генієм народу для дітей, віддзеркалює своєрідність культури нації. Знання цього жанру фольклору дає наснагу дитині, розвиває її мову, сприяє кращому розумінню національного образу світу. Звернення уваги на народні ігри, подальша розробка цього джерела, створення з них могутнього виховного засобу, набувають особливої актуальності нині завдяки усвідомленню ролі загальнолюдських і самобутніх культурних цінностей у формуванні дитини. Через ігрову діяльність, частку світобачення дитини ми здатні посіяти в її довірливому серці зерна добра, істини, краси, почуття любові, милосердя, приязні та інші якості загальнолюдської моралі.
Засновник теорії фізичного виховання П. Ф. Лесгафт писав, що основне завдання педагога – навчити дітей «свідомо ставитися до своїх рухів» [5, 270]. Він високо цінував виховне значення ігор, обґрунтував єдність фізичного виховання й психічного розвитку дитини. Особливу роль при цьому він відводив рухливим іграм із правилами. Дотримання правил виховує в дошкільнят чесність, рішучість, сміливість, культуру поведінки, уміння керувати та регламентувати свої рухи, виявляти самостійність й ініціативу.
Талановитий учений, дитячий лікар і педагог Е. А. Покровський [7] уважав, що «вивчення ігор може скласти саму по собі велику, особливу галузь знань» [7, 24]. Він виступав за широке використання народних рухливих ігор у практиці фізичного виховання дітей. Його праці, присвячені цьому питанню, звучать протестом проти штучного насадження іноземного матеріалу при проведенні рухливих ігор у дитячих садках і школах.
У старшому дошкільному віці для фізичного розвитку дітей велике значення мають різноманітні катання на санчатах, ковзанах. Старші діти возять-ігри, зокрема рухливі ігри, а також узимку молодших братів і сестричок на візочках, узимку влаштовують для них ковзанки, насипають снігові гірки, ліплять снігові баби.
Діти вчились у дорослих використовувати для виготовлення своїх іграшок природні матеріали: рогозу, солому, лико, із яких плели кошички, візочки, брички, фігурки людей, птахів, тварин. На Поліссі й Прикарпатті діти робили м’ячі із зчесаної коров’ячої шерсті (її мочили та поступово збивали, іноді для більшої м’якості поверх зв’язували ниткою), а також із дерева, свинячого міхура, вичищеного піском і висушеного. На Поліссі такий м’яч наповнювали горохом, – брязкальцем. Це сприяло формуванню в дітей не лише фізичної вправності, а й винахідливості, яка потрібна кожній людині в повсякденному житті
Слід зазначити, що на початкових етапах життя дитини пріоритетне місце в її фізичному вихованні посідає жінка-мати, яка сприяє природному психічному розвитку дитини, тренуючи з раннього віку її м’язи та вдосконалюючи координаційні якості. Так, для адекватного розвитку координації рук з успіхом застосовуються народні рухливі потішки-вправи «Ручки», «Сорокаворона», «Сова», «Ладки». Для розвитку м’язів тулуба й ніг використовують також комплекс специфічних потішок-вправ, а саме: «Потягушечки», «Дибки» тощо
Виховання дитини до семирічного віку відбувалося переважно в сім’ї. Кожне українське поселення, як і кожна сім’я, мало в справі виховання дитини певні традиції. Загальними рисами українських традицій було шанобливе ставлення до старших членів сім’ї, шанування їхніх військових та побутових подвигів, ретельне наслідування батьків у здоровому способі життя, тісний зв’язок дитини з природою тощо [10]. Культ здорового способу життя, що в різні часи сповідувався на Україні, сприяв вихованню здорового покоління молоді. Найголовнішу роль у цьому відігравали віковічні традиції відповідальності батьків за виховання своїх дітей. Слід зазначити, що фізичне виховання хлопців спрямовувалося, передусім, на формування підростаючого покоління, здатного до продуктивної праці й захисту Вітчизни. Переважаючими методами, які використовувалися в процесі вдосконалення фізичних і психічних якостей юнаків, були змагальний та ігровий
Фізичне виховання дівчаток, на відміну від фізичного виховання хлопців, переслідувало іншу мету, зумовлену особливим становищем жінки в Україні як берегині роду, сім’ї [10]. Виховання дівчаток ґрунтувалося, насамперед, на використанні всього багатства національних ігор, забав, широкого кола гігієнічних засобів, що сприяли вдосконаленню пластичності й чіткості рухів, граціозності та інших подібних якостей, якими так вигідно вирізнялись українські дівчата й жінки.
Найважливішу роль у гармонійному розвитку дівчат відігравали хороводні ігри та забави: веснянки, гаївки, ягілки (гагілки). Більшість веснянок і гаївок – це драматизована рухлива гра, що відбувалась у формі діалогу (два хори). Пісня у весняних хороводах мала другорядне значення. Головне тут не пісня, а ритм і танці, що здатні підняти настрій, розбудити енергію й передати її навколишньому світові, щоб збудити природні сили до нового життя, дій, руху, піднесення. Важливо, що жоден із європейських народів, крім слов’ян, не засвоїв хороводів і не зберіг їх у своїй культурі. І ніхто зі слов’янських народів не розвинув хороводних забав та рухливих ігор так широко й різноманітно, як український народ
Веснянки й гаївки – це здебільшого забави дівчаток. Зрідка до участі в цих іграх допускалися хлопці. Як правило, вони лише приглядалися до гри. Іноді поруч із дівочими гаївками чи веснянками хлопці заводили свої рухливі ігри: борюкалися, бігали наввипередки, ставали один на одного тощо. На думку С. Килимника [1] та В. Скуратівського [8], початком весни слід уважати день від Євдокії (14 березня). Напередодні матері й бабусі випікали для дітлахів із тіста безліч різноманітних птахів. Таке обрядове печиво називалося «жайворонками» або «голубами». Українці ним прикрашали двір і сад, а коли сонце обігрівало землю, юрбами виходили на вулиці села, несучи на долонях печиво. Дзвінкі дитячі голоси дружно декламували:
Пташок викликаю з теплого краю.
Летіть, соловейки, на нашу землю
. Спішіть, ластівоньки, пасти корівки!
Якщо хтось уперше побачив ластівку, то брав грудку землі і жбурляв їй услід, приказуючи: «На тобі, ластівочко, на гніздо, а людям – на добро!»
Подібну забавку дітей із «жайворонками» описав М. Маркевич [6], який зазначив, що в неї бавилися діти в день сорока мучеників (22 березня). У цей день пекли тістечка у вигляді сорока жайворонків і насаджували їх на довгі палиці. Діти бігали з ними, закликаючи весну. Потім з’їдали тістечка, а голови фігурок давали коровам
Культові ігри цінні тим, що вони були невід’ємною частиною релігійних свят нашого народу. Наприклад, починаючи від Великодня, дівчата, а інколи й хлопці, грали у веснянки – хорові пісні з іграми й танцями, у яких органічно поєднувалися слово, рух і мелодія [10]. Із часом обрядові дійства наших предків утратили своє ритуальне значення й від них лишилися тільки молодіжні забави.
Весняний цикл обрядових дійств починався з наближенням весни. У цей час виконувались обряди, змістом яких було проганяти зиму й зустрічати весну, а з часом вони перетворились у веселі не набуло значного поширення в Україні [9]. В-народні ігри [9]. Правда, свято проводів зими – Масляна Україні свято Масляної відоме під назвою «М’ясниці», святкування яких триває цілий тиждень, від понеділка до суботи. О. В. Терещенко [10] зазначав, що в деяких місцевостях України вулицями носили обрядове опудало зими, яке супроводжували піснями, а дітлахи кидали в нього сніжки. В інших місцевостях опудало – Масляну – возили на санях, а потім урочисто топили в річці. Але цей обряд із і свято проводів зими зводилося до проведення традиційних народних рухливих ігор-часом забувся із використанням елементів ковзання з льодових гірок та на льоду
Висновок Об’єктивна оцінка поведінки дітей під час гри важлива для виховання позитивних моральних і вольових якостей. Тому потрібно чітко аргументувати своє ставлення до тих чи інших учинків дітей, переконувати в правильності оцінки. Це попереджує негативні вияви в поведінці дітей. Поширення народних ігор у практиці роботи дитячих садків може стати ланкою, що об’єднує родинне та суспільне виховання під пильною увагою педагогів дошкільних закладів.
